Козак-характерник.
Характерники – найзагадковіші постаті минулого і сучасності, унікальне явище української історії, безкомпромісний взірець гармонійного поєднання Знання та Сили в звичайному людському тілі, приклад потужного прагнення до Свободи та надзвичайного сприйняття оточуючого світу.
Перша частина терміну «хара»(«харе») в перекладі з санскриту означає «божа снага». Снага – це енергія. Зміст другої частина слова «ник» тлумачиться за допомогою діалекту. «Никай» – говорять в Галичині, що значить «дивись». Відповідно «никати» у більш широкому розумінні це бачити, знати, зберігати, володіти. Тобто, характерник це «той хто володіє божою енергією». Для підтвердження такого визначення можна використати тюрксько-російського «богатиря». «Тирити» в давньому значенні – це зберігати, накопичувати. Тож слово означає особу, яка «накопичила у собі бога», або ж енергію.
Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки вершок айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку О. Бердника, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «братерством Характерників».
Їхнє існування не можливо достеменно підтвердити, але водночас не вийде просто заперечити. Характерників – людей з надзвичайними здібностями та особливим світоглядом можна було б назвати вигадкою, якби не письмові свідчення про них та наявність подібних загадкових груп у інших народів. Щоправда, існує суттєва проблема дослідження цього вкрай інтригуючого явища. Відомості про характерників надходять до нас з будь-яких джерел, окрім одного - від самих характерників. Та це й не дивно, бо не секрет як у всі часи більшість населення ставилися до людей з надзвичайними здібностями – те, чого я не розумію – потворне і його треба знищити. Не кажучи вже про позицію офіційної церкви.
«Мистецтво воїна полягає в тому, щоб бути недосяжним. Воїн недосяжний, тому що не витискає зі світу все до останньої краплини. Він легко торкається його, залишаючись в ньому рівно стільки, скільки необхідно, а потім швидко йде, не лишаючи жодних слідів».
Тож традиція характерництва овіяна мороком таємниці, і лише іноді випадкові свідки могли вловити поодинокий її прояв, вражаючий та водночас жахливий, неначе таємничий зблиск великої риби в найглибшому місці річки.
В давніх історичних джерелах під характерниками розуміли, насамперед, воїнів, наділених надзвичайними можливостями.
На думку більшості дослідників, характерництво в Україні має дуже глибоке коріння й існувало задовго до козацької доби, з якою воно найбільше асоціюється. Ця традиція бере свій початок ще від язичницьких волхвів Київської Русі. Давні билини говорять про їхню непереможність та магічні здібності. Зокрема, волхвам приписувалася можливість перекидатися на хорта чи орла; пророкувати майбутнє. Як тут не згадати передбачення смерті князя Олега від улюбленого коня.
Все змінив прихід на Русь християнства. На думку Володимира Пилата, дослідника бойової спадщини козацтва, після цього, переслідувані князями та греками волхви, об’єднувалися у таємні громади і у віддалених місцях почали створювати Січі. «На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багато чисельних лісах України вони заснували школи бойового гартування і вишколу». Створюючи свою систему бойової підготовки, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів.
Запорізька Січ була єдиним у Європі місцем, а козацтво суспільством, де шанувались, а не карались люди з надзвичайними здібностями. Завдяки цьому розвиток такого «чорнокнижного» в розумінні церкви мистецтва, як характерництво, набув тут неабиякого розквіту. Деякі наддніпрянські, і не тільки, місця України і зараз вирують тою загадковою енергетикою, яку не можна пояснити, але неможливо не відчути, потрапивши у такий ареал. Характерники оселялися саме в таких «місцях сили». Енергія останніх помножена на умови існування серед дикої, майже недоторканної природи, постійне балансування між життям та смертю, нескінченною битвою за виживання чи то з ворогом, чи з хижим звіром, а також постійні тренування гартували звичайних людей, перетворюючи їх на вправних воїнів. А деяких і на надзвичайних істот – характерників.
Француз П’єр Шевальє («Історія війни козаків проти Польщі») описав надзвичайний бій незвичайного козака під час м’ясорубки під Берестечком: «Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків; витративши увесь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити. Король захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка».
Вірогідно цей козак (за переказами його ім’я Нечай) який, за свідченням того ж Шевальє, продовжував битися навіть тоді, коли в його тілі сиділо 14 куль, був характерником. (Саме цей козарлюга став прообразом скульптури Олеся Бадьо «Суто»). Щоправда, проявлені ним якості, звісно позичивши очі в сірка, можна пояснити бездоганною фізичною та бойовою підготовкою, надзвичайною мужністю та презирливим ставленням до смерті. А як пояснити інші прояви незвичного характеру, які в ці критерії не вписуються.
Зокрема, Дмитро Яворницький описує їх так: «...серед запорожців завжди були так звані «характерники», котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Вони могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов, впливали на свідомість людей».
А легенди про Івана Сірка, багаторічного керманича січового товариства – готовий сценарій для багатосерійного пригодницького фільму з елементами трилеру. Турки так його і називали – «урус - шайтан» в перекладі перевертень, та лякали своїх дітей ним. Що, в принципі можна вважати назвою характерника на східний манер.
Звичайні люди та, ймовірно, козаки характерників побоювалися. Й не дивно, бо знання, то страшна сила. Не випадково серед козаків існував вислів, що характерник і «самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити».
Щоправда,пройти випробування «на характер» було непросто й вдавалося далеко не всім. Щоб стати характерником, потрібно було пройти різноманітні складні випробування. А у якості «випускного іспиту» кандидат мав переплисти на човні всі дніпровські пороги, що зробити під час «великої води» було практично неможливо. Та виконуючи неможливе, коли стирається грань між життям і смертю, у людини і проявляються надзвичайні здібності. Тарас Каляндрук вважає, що на Запорозькій Січі школою характерництва був Пластунівський курінь, у якому характерники вишколювали знаменитих козацьких розвідників-пластунів, вчили їх унікальним бойовим мистецтвам «Спас» та «Бойовий гопак», які дозволяли виживати та виходити переможцями з будь-яких ситуацій.
Сучасні характерники.
Таке явище, як характерництво не могло зникнути безслідно. Та судячи з реалій сьогодення, нині воно або перебуває в занепаді, або ж знаходиться в глибокому підпіллі. Щоб хоч якось прояснити це питання автор звернувся до Василя Чумаченка, автора книг «Крик пугача» та «Погляд у невимовне», присвячених характерникам.
Він стверджує, що характерники існують і в сучасній Україні, «але це дуже втаємничені люди, на зразок таємного ордена». Вони не схильні до соціального устрою, договірної правди. Вони беруть суще з довкілля. «Тому життя їхнє у суспільстві не можливе. Вони були б для пересічних людей як кістка в горлянці» - продовжує Василь Андрійович.
Він твердить, що кожну людину можна зробити хвилини на дві характерником. На більше у неї просто не вистачить енергії. Зробити це може лише справжній характерник. Взагалі, все залежить від внутрішньої зрілості людини. Тому у характерників існувало правило: «Не вчи того, хто ще не вміє». Йдеться про те, що не можна навчити того, хто ще не досяг внутрішньої зрілості для оволодіння знанням. Що ж стосується українських бойових технік, таких як «Спас», «Хрест», та інших, то Чумаченко певний, що без певної світоглядної підготовки – це лише набір рухів. Щоправда є серед практикуючих від природи здібні люди, які оволодівають деякими характерницькими техніками, відчувають їх: «І тоді перед тобою стоїть начебто людина, а ти відчуваєш, що то справжній хижий звір…».
То ж характерництво продовжує залишатися таємницею, розбурхуючи приспані генетичні зв’язки з нашими величними предками, нашою загадковою землею. Надзвичайне всередині нас реагує на ці прояви і хто знає, можливо одного разу воно прокинеться саме у вас…
