"1773 року, передчуваючи знищення Січі, козацькі характерники зібрали таємну раду, на якій вирішено було з метою збереження української душі, ініціювати створення т. зв. кахтирів, тобто рукописних книг, у яких буде описана історія України і поширити їх серед народу. У кобзарів же такі книги передавалися усно, тому й називалися вони Устинськими. Існувало 12 Устинських книг, кожна з яких мала своє призначення. Так, перші книги містили норми і правила поведінки кобзаря чи лірника перед братією та народом. У наступних книгах мова велася про техніку гри на кобзі, лірі чи бандурі, вивчення народних дум, пісень тощо. Окрема книга була присвячена вивченню лебійської мови. Оскільки ця мова була таємною, то повністю її дозволялося вивчати лише окремим найнадійнішим учням, решті дозволялося знати лише 30— 40 найбільш вживаних слів (привітання, попередження, сигнали). Зміст двох останніх книг, у котрих були відомості про кінець світу, уміння пророкувати, могли відкриватися лише особливо довіреним і надійним кобзарям, котрі пройшли певні випробування, користувалися великим авторитетом серед кобзарів і складали додаткові клятви і обітниці. Одна з книг була присвячена техніці особливої кобзарської боротьби "костурець".

     Що ж було особливого у Устинських книгах? Чим вони заслужили віддану всенародну любов і пошану?
За свідченням діда Слюсаренка із Канівщини, висвітленню української історії були присвячені Перша і Третя Кахтирська книги: „Перва книга називалася „Хто ми є" (...) Третя книга „Пісні, думи, співи і приспіви про Половців, пичинігів, про Володимира Київського, про кошових отаманів, про монастирі, про турецький гарем, про волохів (...)". Крім того, за свідченням П. Мартиновича, до „історичної" групи входять також інші „зрячі" Вустинські книги - ,Древник", „Гетьманець", „Сороковник", „Старопомник", „Меморник", „Пісняник"
Іншу, найзначнішу, групу „зрячих" Устинських книг складали книги, присвячені духовному становленню людини. У цьому устинському книгоряді значне місце відводилося питанням сімейного та родового виховання, прищепленню молоді традиційних світоглядових орієнтирів та стійких громадяських якостей. Найдавнішою з-поміж цієї групи була Друга Кахтирська книга, складена ще у часи Запорізької Січі. Як говорив народній устівник - дід Слюсаренко,- у Другій Кахтирській книзі, що звалася „Як треба жити і щоб які були діти", були настановлєнія: як треба жити самому і як урозумлять дітей своїх, щоб вони не пополячились і не покацапились. Там і казалось так: „Ляха й турка треба бити і Москві не служити...". До цієї групи П. Мартинович відносив такі народні книги: „Семирадник", ,Добромисленник", „Главнець", „Беседник", ,Добровець" та ,Дітогляд". Мотрона Бондаренчиха вносила до реєстру ще „Мислівець", ,Духовець", „Наставець", „Умновець" та „Хитровець". А харківський кобзар Петро Древченко додавав до списку ще й ,Думовець" та „Мировець".
     Частина „зрячих" Устинських книг висвітлювала різноманітні господарчі питання. Серед таких П. Мартинович називав „Межівник", „Цвітовець" та „"фоймак". Нарешті, частина „зрячих" Вустин-книг присвячувалася необхідному у повсякденному житті т.зв. „мистецтву передбачень". Наприклад, „Сновидник" учив тлумачити сни, а „Громак" і „Зорник" - передбачувати погоду, господарські успіхи та долю.
Загалом, за свідченням Петра Древченка, „зрячих вустинських книг - п'ятдесят „основних" та десять ,добавних" „під-устинків", що, одначе, „у щот не приймають, хоч чотири з них названіє мають"
     Після заборони Кахтирських книг рукописні збірники поступово сакралізуються народною уявою до рівня чарівних „скрижалей мудрості". Про Кахтирі говорять тільки пошепки і тільки близьким людям. На вцілілих рукописних зшитках ворожать і вважають їх за величезний скарб.
     Кость Черемський «Шлях звичаю»