Наші пращури жили в світі дивних та поетичних уявлень, в кожній будівлі, кожній водоймі, лузі та лісі жили загадкові істоти, інколи ворожі, інколи дружні, інколи байдужі до людей, і навіть коли християнство міцно утвердилось на українських землях, ці істоти не були забуті, наприклад ще на початку ХХ ст. в селах Полісся та Поділля, господар ставив мисочку з молоком біля печі, щоб задобрити домовика, нажаль в наш час ми краще знайомі з персонажами кельтської та скандинавської міфології ( ельфи, тролі, гноми, фейрі і т.д) Пропоную Вашій увазі інформацію про деяких фанатстичних істот в існування яких вірили наші предки.
Баба (дика баба) — фантастичний образ народної міфології, зафіксований переважно на Західній Україні. В українському фольклорі окреслюється слабо. На Гуцульщині — це висока, худа, з довгим волоссям жінка, якій приписували ворожі щодо людини функції (вона сидить у кукурудзі, може «вбити дитину залізним макогоном» або залоскотати до смерті). А на Бойківщині змальовується як нешкідливий міфологічний персонаж (натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі). Існувало повір'я, що зловлена в полі, вона служитиме господарю як вірна наймичка. Подекуди вірили, що дика баба любить підміняти людських ще не хрещених дітей своїми («відміни», «обмінки»). Деякі дослідники відносять цей міфологічний образ до рідкісних реліктів вірування в жіноче уособлення домовика — «домовичку», «доманю», генетично пов'язане з прадавньою богинею життя і родючості.
Блуд — за уявленнями українців, різновид нечистої сили. Згідно з легендою, блуд — це скинутий богом з неба злий дух (слуга Сатани), що не встиг приземлитися і завис у повітрі після того, як Бог промовив «Амінь». Відтак блуд чіпляється до кожного перехожого, який випадково доторкнеться до нього. Може прибрати вигляду птаха, панії, чоловіка, кота, пса, світла тощо. Найчастіше «чигає» на подорожнього на роздоріжжі. Вчепившись у людину, блуд водить її до повного знесилення на одному місці або заводить у болото, воду чи іншу прірву, а то й жорстоко збиткується над нею. Серед численних захисних засобів проти блуду рекомендувалося знати день уродин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку та ін. Зникав блуд (розсіювався) після того, як проспіває півень, що вказує на пряму спорідненість цього персонажу з демонологічними нечистими силами.
Богині (лісниці, мамуни) — злобні і ворожі щодо людини істоти. Як і дика баба, богиня — це висока, худа, з розпатланим волоссям жінка, що живе у печерах та неприступних місцях. Натрапити на неї можна в лісових хащах або в полі. Для захисту слід мати оберег — металевий предмет, часник чи «тройзілля», «оделен зілля». Богині наділялися здатністю перевтілюватися, прибираючи вигляду та голосу певної дівчини чи молодиці, щоб заманювати чоловіків. Вважається, що мамуни бувають не лише жіночої, а й чоловічої статі. Зваблених людей вони заводять у безвість. Побутувало повір'я, ніби богині — це дружини дідьків. Вони люблять підміняти людських ще не хрещених дітей на свої «відміни», «обмінки». Подекуди їм приписували функції «лісних», «пастухів звіра». На відміну від дикої баби, в семантиці уявлень про богинь більш виразно окреслена їхня спорідненість з нечистою силою.
Вихор — семантика традиційного уявлення про вихор істотно відрізняється від народних уявлень про вітер (як уособлення природно-атмосферного явища в образі сердитого, вусатого дідугана). Божественна суть та персоніфікація вітру зафіксовані ще в давньоруських джерелах («Слово о полку Ігоревім»). Вихор же у народній демонології — це сам нечистий, чорт.
Хоч і змальовувався він в антропоморфному образі покритого шерстю чорного чоловіка, проте крила, великі кігті та хвіст видають його зооморфну природу. Живота вихор не має, а відтак літає з відкритим нутром, за що й названий «котолупом». Живе у полі або в скелі, постійно перелітаючи та перебігаючи з місця на місце. Надто рухливим стає перед бурею, шукаючи схованки собі від грому, який вбиває його. Коли здійметься вихор, у народі кажуть, що це «сам нечистий справляє своє весілля». Вірили, що коли вцілити ножем у вихор, то можна вбити його. Потрапити у вихор було вкрай небезпечно, оскільки це могло спричинити психічну («чорну») хворобу або каліцтво. Існувала в народі ціла система магічно-захисних дій, метою яких було уникнути небезпеки від «підвію» вихором. Суттєва відміна вихору від інших нечистих сил — його здатність діяти не вночі, а вдень.
Відьма (чередільниця, чародійка, чарівниця, босорканя) — один з найпоширеніших персонажів української міфології. Назва «відьма» етимологічно пов'язана з давньоруським «вєдь» — знання, чаклунство. Вважалося, що відьми завдячують своєю силою чортові і застосовують її здебільшого на шкоду людям. Українська фольклорна традиція поділяє відьом на родимих та навчених. На відміну від родимої, що одержала свої знання уже від народження, навчена відьма набуває їх безпосередньо від чорта (продавши йому душу) або від інших босоркань, що намагаються будь-що перед смертю передати комусь свої вміння і тим самим відкупитися від нечистого. Порівняно із навченою, родима відьма має і фізичні відмінності (у вигляді хвостика).
Хоч основною функцією відьом вважалося псування чужих корів (видоювання молока); проте могли вони і насилати хвороби, псувати подружні взаємини, здійснювати магічні заломи колосся (щоб викликати неврожай), збиткуватися над людьми (і навіть висмоктувати кров), впливати на стан природно-атмосферних явищ і на небесні світила. Найбільшу активність відьми виявляють на свята Юрія, Введення, Благовіщення та Івана Купала.
Арсенал народних способів розпізнавання відьом та боротьби з ними, що включав і магічні прийоми, є спільним для всіх регіонів України. Це, зокрема, варіння цідилка з 9 чи 12 (магічні числа) голками, підсмажування молока на сковороді, використання «очкура» та ін. Окрім таких магічно-народних засобів, відомі й численні судові процеси, які нерідко порушувалися проти відьом у минулому столітті. Застосовувалися подекуди й такі варварські судочинства, як спалення на вогні або випробування водою (підозрювану жінку кидали у воду, якщо не тонула — вважалася Відьмою).
Щоб уберегтися від відьом, рекомендувалися різні магічно-ритуальні дійства (покропити обійстя «свяченою» водою, посипати вхід до хліва сіллю та «свяченим» маком-видюком, малювати освяченою крейдою хрести на дверях тощо).
Народна уява наділяла відьом здатністю перевтілюватися ї приймати інший антропоморфний чи зооморфний образ (собаки, кішки, жаби) або навіть предмета (прача, колеса). Ще одна їхня надприродна властивість — здатність літати (на мітлі, кочерзі, тварині чи людині), якої набували, натершись магічною маззю. Побутували й повір'я, ніби за допомогою спеціальних предметів та замовлянь відьми могли перетворювати людей у тварин (у вовкулаків). Здатність перевтілюватися засвідчує їхній зв'язок зі світом нечистих сил.
Зазначимо, що численні повір'я про відьом як релікти міфологічного мислення дожили до наших днів і побутують переважно серед сільського населення.
Вовкулака (вовкун) — це популярний персонаж українського фольклору. За народними віруваннями, вовкулаки належать до незвичайних, напівфантастичних істот. Їх виникнення пов'язане з людьми, яким приписували надприродні властивості через зв'язок їх з нечистою силою. Поширені версії про дві категорії вовкулаків: вроджених та зачарованих (обернених). Вродженим вовкулакою могла стати людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то народиться в неї дитина-вовкулака. Вважалося, що зачарованими вовкулаками стають люди, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було «забути Бога» і за вказівкою відьми перекинутись тричі через ввіткнутий у землю ніж. Часто таке перевтілення відьма могла зробити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулаків, що перебувають у вовчому образі по кілька років, вроджені живуть у сім'ї, як звичайні люди, і лише в певний час, найчастіше вночі, перетворюються у вовків, об'єднуються з вовчими зграями і винищують худобу. Вдень знову прибирають звичний вигляд. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці образ людини: стягнути з нього шкіру,перевести через хомут,розірвати шнурок, що висить у нього на шиї....
Водяник — демонологічний образ стародавніх повір'їв багатьох народів, що уособлював різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, він, за українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Після скинення Богом чорта та злих духів з неба кожен з них летів до землі 40 діб і де опинився тоді, коли Бог сказав «Амінь», там і залишився: у воді — водяник, у болоті — болотяний, у лісі — лісовик та ін. Хоч мотиви легенди виразно свідчать про її християнсько-апокрифічне походження, проте вони не вичерпують джерел формування народних уявлене про водяника. Цей образ зв'язаний з реліктами давніх язичницьких вірувань і культів, з поклонінням слов'ян-язичників божеству рік, озер і криниць. Відтак водяник є персоніфікованим втіленням небезпечної водяної стихії, для задобрювання якої мельник та рибалки приносять жертви у вигляді солі, хліба, вареної риби та ін.
В його образі водночас поєднуються антропоморфні та зооморфні риси: він подібний до діда з довгою бородою, проте має й хвіст. Важливою рисою, що позначає причетність водяника до нечистих сил, є його здатність перевтілюватись у різні істоти: у чоловіка, дитину, козла, пса, качура, рибу тощо.
Мислився водяник як володар ставків, водоймищ, що старшує над русалками та опікується рибами. Вважалося, що живе він у вирах річок, коло млинів. Зловорожі дії водяника щодо людини полягали в тому, що, розгнівавшись, він міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.
Дідо (Капуш) — фантастичний образ, сутність якого осмислюється у фольклорній традиції українців не стільки як нечиста сила, скільки як іпостась домашнього духа. Уявлявся карликом з великою головою і довгою сивою бородою. Живе він у кущах бузини, поблизу хати, має добродушну вдачу. Однак під впливом християнської традиції це вірування трансформувалося у повір'я пропобутового чорта, дідька. Аналогічна модифікація давніх вірувань у дідо як домашнього духа фіксується і в казкових сюжетах пізнішого походження, у яких цей персонаж змальовується виключно як зловорожа щодо людини істота, дії якої подібні до дій чудовиська-змія, що викрадає дівчат і вбиває людей.
Доля (талан) — фантастично-поетичний образ української міфології, який у народних повір'ях ототожнювався зі щастям. На противагу долі та щастю побутували відповідно повір'я про недолю та нещастя. Найчастіше доля змальовувалася в антропоморфних образах жінки, панича, незнайомця, схожого на людину, яку вони опікують. Щаслива доля — хороша, чепурна на вигляд, а лиха — заспана, запухла, «нечупара».
За народною уявою, кожна людина має свою долю, яка фатально визначає її вік, добробут та благополуччя. Під якою (щасливою або нещасливою) планетою та в яку (щасливу чи нещасливу) годину народишся — така і доля твоя. Це найтиповіша версія долі, що ілюструє первісні погляди, за якими людина є органічною частиною «живого» таємничого світу. Доля — це позитивна, не ворожа їй сутність, не божество, а «втілене співіснування», її двійник. Пасивне, байдуже ставлення до людини пояснюється невідповідністю її занять тій справі, котра до душі її долі.
У народних оповідях доля щасливої та багатої людини в людській подобі дбає про добре ведення господарства, про врожайність ниви. А доля убогої людини найчастіше змальовується як така, що забавляється, гойдаючись на верболозі, або спить, байдикує. Хоча в традиційних українських сюжетах невідворотність долі підкреслюється її не набутим, а вродженим характером (кожен приходить у світ з певною долею), все ж виразно окреслюється мотив, що людина, щоб зажити успіхів, мусить знайти свою долю. В оповідях пізнішого походження зустрічаємо сюжети християнського забарвлення: доля людині дається від Бога, і уникнути її неможливо. Вважалося, що щасливу долю сприймати потрібно із вдячністю, а не з погордою, бо інакше втратиш її. Довідатись про долю можна випадково, підслухавши розмови віщих птахів, що у народній символіці є істотами, зв'язаними з іншими світами,— світами вищих надприродних сил, богів. Побутували повір'я, нібито щастя, добра доля може відігнатися чарами або за певних умов перейти від однієї людини до іншої.
В Україні, як і в інших народів, досить популярними були ворожії та ворожки, «планетники», мальфари, до яких зверталися, щоб довідатися про долю та вік. Серед регіональних трактувань долі своєрідністю відзначається гуцульська версія про визначення її «рожаницями»: дванадцять «судців» на своїй раді вирішують, ким бути кожній щойно народженій дитині.
Чорт — як і в демонології інших східнослов'янських народів, найбільш популярним у традиційних віруваннях українців було повір'я про побутового чорта. Серед цих повір'їв подибуємо найрізноманітніші сюжети про домовика як уособлення домашніх духів. Локальні назви — похатник, годованець, господар, хованець, служка, помічник, щасливець тощо. Завдяки приналежності до нечистих сил домовик міг перевтілюватися і прибирати образу як людини (маленький хлопчик, дідок), так і тварин (кіт, ведмідь, курча, сова, собака і т. ін.). Іноді уявлявся як істота невизначеного роду (воно). Проте найчастіше змальовувався як невеличкий, «вершків дванадцять заввишки», дідок, шкіра якого покрита шерстю. Вважалося, що домовик є в кожному домі. Місце його перебування — піч, але полюбляє також сидіти у «порохнявім» дереві, на горищі. При добрих взаєминах з цим другим господарем дому він нібито забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу, хоча міг спричиняти і великі прикрощі й біду тому, хто його розсердить. Вірування про домовика тісно переплітаються з повір'ям про домашнього чорта, «годованця», кота, дідька. Вірогідною видається така версія: домовик є уособленням духів — опікунів домашнього вогнища, в яких вірило населення краю у дохристиянський період. Згодом, під впливом християнського віровчення, цей образ модифікувався у різновид нечистої сили — дідька, домашнього чорта. Так, за описами 20-х років, домовик «у всьому дорівнюється чортові і має його властивість».
Побутувало повір'я, ніби дідько сидить у курячому зноску, яке тому небезпечно було нести до хати, краще перекинути через дах. Дідька міг виховати кожен, виносивши 9 днів під пахвою зносок (яйце). У пізніших повір'ях підкреслювався соціальний момент — кожний багач має домашнього чорта, дідька, котрий і допомагає йому успішно хазяйнувати. За це йому ставлять у куток несолону страву.
Заложні мерці
За народними повір'ями — це померлі неприродною смертю люди (утопленики, самовбивці). На відміну від небіжчиків, що вмерли природною смертю, ця категорія померлих вважалася нечистими. їх не дозволялося ховати на загальних кладовищах, а лише на перехрестях доріг, у ярах. Народні повір'я про заложних мерців яскраво увиразнюють вірування українців у можливість самостійного існування душі. Вважалося, що по смерті людини душа живе таким же життям, як і раніше, але, крім людських властивостей, набуває ще й прикмет духа. Ця душа, як дух, може прибирати різних виглядів: померлої людини, кота, собаки, дерева, свічки чи іншого предмета.
Душі померлих, за народними повір'ями, можуть турбувати живих людей з різних причин. Так, «покутники» (небіжчики, душі яких на іншім світі не мають спокою через колишні земні гріхи) нібито тиняються по землі і зазнають поневірянь доти, доки не спокутують своїх гріхів. «Потопельники» і «повісельники» мають право ходити по землі після смерті ще сім літ. Як духи, вони бувають різного вигляду і нерідко (з помсти) збиткуються над живими людьми. До заложних мерців зараховували і померлих нехрещеними дітей, що називалися мавками, потерчатами.
Народна уява наділяла заложних мерців надприродними властивостями, здатністю впливати на атмосферно-погодні явища, втручатися у життя живих. Так, траплялося, що під час засух поливали їхні могили водою, щоб викликати дощ. Щоб позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, у їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Рекомендувалося також забити у воротях залізного зуба з борони або осикового кілка, хату обсипати маком-видюком або свяченим льоном. До того ж, обсипати радилося до обіду, бо «по обіді вже мрець починав ходити». Вважалося, що, на відміну від душ звичайних небіжчиків, душі заложних покійників не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли «за померлі душі обід ставлять».
Ці мотиви загальнопоширених повір'їв та уявлень про покійників виразно ілюструють вірування українців у безсмертя душі, її власне існування та можливість впливу покійників на земне життя людей.
|
