Змій (метеор)—популярний персонаж українського фольклору. У формуванні уявлень про нього простежуються як давня погансько-язичницька традиція, так і біблійно-християнські й середньовічно-фантастичні мотиви. Усна традиція українців інкримінувала зміям зловороже ставлення до людей (зваблюють дівчат і жінок, вбивають людей, спалюють їхню оселю). Як представник нечистої сили, змій може перевтілюватися: ударившись об землю, прибирає вигляду молодого, привабливого парубка. Звичайно нагадує «куль соломи», з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина (лише з кількома головами) чи перекинутися вужем. Змій має й крила, які знімає, відвідуючи людей.
Заманюючи дівчат, він підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї він і ходить по ночах у вигляді парубка і висмоктує кров. Щоб позбутися його, потрібно віднести знайдену річ назад. Важливою рисою, що виказує приналежність змія до світу нечистої сили, є й те, що він полює за людськими душами (підмовляє людей записати йому за викуп свою душу).
Злидні (нещастя) — міфічні істоти української демонології, що є уособленням недолі, біди. Найчастіше народна уява змальовувала злиднів у вигляді дідків-жебраків або маленьких, ненаситних, невиразно окреслених істот. Фольклорний образ «злиднів» сформувався, очевидно, з різних джерел: древніх язичницьких вірувань, візантійсько-християнських уявлень та середньовічної європейської демонології (мотиви легенди про спійманого та закритого в посудині «біса» — «злого духа»). Злидні, як і домовики, поселяються під піччю. Вважалося, що де поселяться злидні, там надовго запанує крайня бідність. Цю здатність злиднів прирікати людей на вічну, безвихідну бідність фіксують народні прислів'я: «Багатство — дочасне, а злидні — довічні»; «Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна». Позбутися злиднів, за народними повір'ями, можна хитрощами, заманивши їх у якусь посудину чи в іншу засідку.
У ряді оповідей подибуємо і мотиви сюжетів, у яких заперечується фатальна приреченість людини на злидні, вічне бідування. У них, натомість, закладена глибока мораль і народна мудрість про те, що злидні поселяються у людей ледачих, «легкомисних», які не дбають про добробут і достаток, а живуть, як доведеться, сьогоднішнім днем. Про таких мовиться: «Заробив кришку да вкинув у кишку». А от у працьовитого, дбайливого господаря злидні не водяться («Роби, небоже, то й Бог поможе»). Таке дуалістичне трактування злиднів українською фольклорною традицією відбиває, з одного боку, уявлення народу про фатальну залежність добробуту людини від вищих сил — богів і духів, а з другого — фіксує прагнення людини до самоствердження, перемоги над світом духів.
Лісовик — міфологічний образ, що уособлював небезпеку, яка підстерігає людину в лісі. Фіксований у народних оповідях образ лісовика утворився шляхом поєднання дохристиянських вірувань в одухотворену природу, що супроводжувалися антропоморфізацією явищ навколишнього світу (дух криниці втілювався в образі дівчини, дух лісу — в образі старого діда тощо), християнсько-біблійних сюжетів про протиборство Бога і Сатани при творенні світу та апокрифічних переказів про легендарних лісових людей (лісовиків, лісовок, полісунів, пастухів звірів тощо). Тому й змальовуються лісовики в різних іпостасях та з відмінними функціями. Здебільшого, це лісовий чорт, що може прибирати різного вигляду (вихру, свічки, людини, тварини). Найчастіше він змальовується як старезний, кошлатий дід, який, на відміну від людей, не має тіні. Здатність лісовика до перевтілення та відсутність тіні визначають його як представника нечистих духів. Про його нечисту природу свідчить і прагнення запопасти душі мисливців, які відрікаються від Бога, одержуючи у винагороду різну дичину від лісовика. Лісовики зваблювали жінок, збивали людей з дороги, душили їх та робили різну шкоду.
Були й інші версії, за якими лісовики — це лісові люди, пастухи звіра, у функції яких входило охороняти звірів від хижаків, мисливців, різних небезпек. Вважалося, що лісовики бувають не лише чоловічої, а й жіночої статі — «лісниці», «лісові дівки». Лісові люди вели своє лісове господарство, створювали сім'ю і жили, як і звичайні люди. Хоч на вигляд вони були подібні до людей, та походили від тварин (вовчиць, ведмедиць, олениць), тому їх ще називали «самосіями». У традиційних повір'ях нерідко ці істоти теж ототожнювалися з нечистою силою, тому проти них уживали різні охоронні засоби. Функції «лісуна» як господаря лісових звірів пізніше переходять до святого Юрія, який виступає опікуном дикого звіра.
Мавки (нявки, бісиці) — міфічні істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. У деяких районах Поділля побутувало повір'я, ніби мавки — це викрадені нечистим діти. Дослідники вважають, що повір'я про мавок — своєрідні варіації відомих й іншим народам вірувань у русалок, німф. За народними оповідями, вони мають вигляд гарних молодих дівчат; залишають сліди босих дитячих ніг; улаштовують танці, ігрища, особливо «на молодика». Співом та своїм привабливим виглядом заманюють до себе хлопців і залоскочують їх або заводять у безвість. Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин. Щоб убезпечити себе від мавки, радилося також вивернути сорочку.
У народі вважалося, що мавки мають округле обличчя, блискучі очі, довгі коси. Тіло їх на спині відкрите, видно нутрощі. Мавки відрізняються від русалок-утоплениць, які носять довге зелене волосся. Мавки-дівчатка, згідно з народною уявою, мають довге лляне волосся, а хлопчики — коротке, кучеряве і руде. В народі вірили, що в русалках-мавках живе душа померлих нехрещеними дітей. На Троїцькі святки потерчата літають у вигляді птахів (найчастіше лелеки або сороки) і просять собі хрещення криками: «Христу, христу!» Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину на крижмо і назвати ім'я, промовивши: «Хрещу тебе». Це мало символізувати обряд хрестин. Після цього нібито душа немовляти стає ангелом і переноситься у рай. Побутувала подекуди думка, що коли цей обряд не відбудеться до семи років, то немовля перетворюється в русалку, або нявку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди
Мара — міфічна богиня зла, хвороб і смерті. Пізніше — уособлює тривожний і неспокійний сон. Мислилась людиноподібною істотою, що насідала на сонну людину, а коли людина прокидалася, миттю зникала. На Бойківщині цей персонаж виступав уособленням біди. На Поділлі демонологічний образ мари персоніфікувався у вигляді страшної істоти жіночої статі, що з'являється як нічний привид чи видіння і є злою, нечистою силою.
Мелюзина — міфологічний персонаж, що уособлює різновид морських людей. Перекази про легендарних людей і народи (людоїдів-песиголовців, морських, лісних людей) посідають помітне місце в українському фольклорі. В Україні ці повір'я поширилися через апокрифи (про перехід Мойсея через Червоне море) та з польських і німецьких оповідань про Мелюзину — феючарівницю (напівжінку, напівзмію).
Морські люди, що мають вигляд напівлюдей, напівриб, покриті лускою і з риб'ячим хвостом, бувають жіночої та чоловічої статі. Мелюзини виникають з дівчат, що померли перед вінчанням. Як напівжінки-напівриби, мелюзини живуть у морі. Вони відзначаються надзвичайною вродою і чарівним голосом; складають пісні і навчають їх людей. Вважається, що від них навчилися своїх пісень і чумаки. Проте істоти ці підступні, бо приспавши пильність людей, завдають їм шкоди і навіть з'їдають.
Українські варіації про мелюзину ґрунтуються також на давніх народних віруваннях. Мелюзини споріднені з русалками і уособлюють небезпечну морську стихію.
Морок — демонологічний образ українського фольклору, різновид нечистої сили. За своєю суттю і функціями цей дух нагадує манію. В українських повір'ях йому інкримінують зловороже ставлення до людей, він затьмарює розум, і людина божеволіє. Докладних описів цього персонажа не зустрічається.
Нічниці — злі, демонічні істоти української міфології, яким приписувалась здатність відбирати у людини, надто в маленьких дітей сон. Подекуди нічниць плутали з упирями, «мамунами». Як втілення душ померлих дівчат, вони з'являлися до того, кому хотіли помститися, або ж до його дітей. Вважалося, що цю злу силу можна було внести до хати з водою, тому не рекомендувалося ввечері ходити по воду. У тих же випадках, коли воду все ж вносили після заходу сонця, радили очистити її вогнем (зануривши у воду запалену трісочку).
Одмінок («обмінчук», «одміна») — за народними уявленнями українців, підмінена «богинею» (лісницею) чи нечистим дитина. Українці вірили, що нечистий може викрасти людське немовля, підкинути натомість своє. Впізнати одмінка можна було начебто по мішкуватій будові тіла (з маленькою головою, великим черевом та тонкими ногами), по ненаситності в їжі. Вважалося, що підмінені діти невгамовно кричать і погано розвиваються. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла (від немовляти до розмірів дорослої людини). Побутувала думка, що одмінок міг вигодовуватися у людей до двадцяти років. Щоб позбутися одмінка, радилося винести його в мішку на перехрестя доріг або кинути таку дитину на смітник і «перебити на ній дев'ять пучків різок із деркача». Нечистий чи лісниця-богиня, пожалівши свою дитину, начебто забирають її і повертають людську. Побутувало повір'я, що з одмінків виникають перелесники, які, на відміну від інших нечистих сил, будучи похрещеними в ранньому віці, згодом не бояться хреста і можуть приступитися до людини. Отже, одмінок, за народною уявою,— це уособлення злого духа в образі дитини.
Загальнопоширеною в Україні була засторога не лихословити і не згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину
Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують). Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі.
На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір'ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір'ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури.
Песиголовці (бесиголовці, сироїди) — різновид міфічних легендарних людей-велетнів, що вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів. За народними повір'ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. Мали вони собачі голови, що й спричинило їхню назву. За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються дуже швидко, чіпляючись один за одного. Трапляються оповіді і про велетів-людоїдів жіночої статі (одноока баба-людоїдка).
У середньовіччі віра в песиголовців набула в Європі значного поширення. В Україну ці уявлення проникли через апокрифи, що породили цілу серію оповідань про Адамових людей. Створенню повір’їв про велетнів-людоїдів сприяло й поширення серед грамотного населення в давнину окремих епізодів «Олександраїди» (боротьба Македонського з песиголовцями) і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові однооких циклопів). Закріпленню віри в песиголовців-людоїдів сприяв також церковний живопис та іконопис.
У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив зловорожого ставлення їх до людей (нападають на останніх і поїдають). В основі переказів про песиголовців лежать уявлення про чужоземні ворожі народи (живуть песиголовці-велетні, за переказами, десь у Туреччині чи на краю землі).
Відтак, повір'я про песиголовців — це трансформовані в народній пам'яті знання про міфічні чужоземні ворожі народи, нашестя їх.
Польовик — демонологічний образ українських народних переказів. Це «польовий біс», міфічний володар полів. Як і інші нечисті духи, польовик може прибирати різного вигляду (постаті кума, бугая, козеняти, птаха), зваблювати людей і вводити їх в оману. Змальовувався польовик переважно в антропоморфному образі (голого чоловіка), проте з численними звіриними ознаками (покритий шерстю, має хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха, великі зуби). За переказами, живуть польові чорти по степах, полях і луках, ярах, ямах, могилах і ровах. Хоча в повір'ях про польовика переважають сюжети про належність до світу чортів — нечистих духів, проте в семантиці традиційних уявлень про нього наявні й мотиви, що роблять цей образ спорідненим із дохристиянськими культами, віруваннями в духів природи. Так, побутували оригінальні сюжети повір'їв про інші демонічні польові істоти. Зокрема, населення Бойківщини вірило в духів — охоронців непорушності польових меж
Русалка — один із найколоритніших міфологічних образів української демонології, уособлення небезпечної водяної стихії. Деякі дослідники вважають, що русалка — язичницьке божество, яке сприяло плодючості, урожайності житньої ниви. У традиційній характеристиці цих істот української міфології зустрічаємо багато спільного з аналогічними віруваннями інших народів.
За поширеними уявленнями, русалками ставали молоді дівчата, які втопилися, та померлі до хрещення маленькі діти. На думку дослідників, термін «русалка» походить від назви свята русалії, яке ототожнювалося з давнім язичницьким святом на честь так званих залежних покійників. У ряді районів України побутувала думка, ніби русалками ставали люди, що повмирали на Зеленій неділі, тобто на русальський тиждень. Як духи, русалки можуть прибирати різного вигляду і з'являтися людям в образах голих дівчат, щура, жаби, вивірки тощо.
За міфологічними уявленнями українців, русалка — це молода водяна красуня, котра живе на дні ріки в чудових кришталевих палатах. Уночі, коли сходить місяць, русалки виходять на берег озера чи річки, чешуть коси і водять танки. Чудовим своїм співом вони заманюють дівчат чи юнаків, затягують їх у воду і залоскочують.
Оберегом від русалок послуговували хрест та полин. Побутували й повір'я, ніби русалки можуть жити у полях та лісах, де люблять гойдатися на гілках дерев. У різних місцевостях вони мали локальні назви (мавка, повітруля та ін.). Народна міфологія виокремлює кілька категорій русалок. Окрему категорію русалок становлять мавки, лоскотниці, або лоскотухи, потерчата тощо.
Світилка (світло) — міфологічний образ українського фольклору. В традиційних народних уявленнях українців описи та трактування образу світилки трапляються рідко. Мислилась вона страшною і ворожою людині істотою і змальовувалася у вигляді трьох свічок. Більш поширеними є оповіді про демонічне світло, яке набувало різних форм і з'являлося незалежно від пори року. Світилка ж, за народними віруваннями, з'являється восени і ходить вночі по полях, коли вже зберуть урожай хліба. Поява на полях світилки збігається з часом, коли «женять на Семена свічку», «лушника». Подекуди її ототожнювали з вогнем: «Коли зберуть хліб, то вогонь ходить по полях». У етнографічних описах зустрічі з світилкою трактуються як небезпечні, такі, що викликають страшний переляк і навіть смерть. У деяких переказах та народних сюжетах про світилку наявні й мотиви про її зв'язок з нечистою силою. Так, подибуємо велику низку оповідань про перетворення в світло чорта, блуду, страху та інших бісів, злих духів. Демонічному світлу народна уява приписувала ті ж функції, що й іншим духам — здатність перевтілюватись і з'являтися у різних виглядах; зловорожі щодо людини дії. Хоча в описах світилки та світла і є певні відмінності, все ж гадаємо, що вони спричинені особливостями локального трактування цих міфічних образів, яких фольклорна традиція наділяє спорідненою сутністю і функціями.
Скарбник — це міфологічне уособлення нечистого духу, що береже скарби. Побутує кілька варіантів трактування цього образу в українському фольклорі. Згідно з першим, скарбник-дух — це вірний охоронець скарбів свого господаря. Він затримує злодія і передає його господареві в руки, а також допомагає в усьому своєму господареві за життя. Проте після смерті він з'являється зі зграєю ворон і записом про запродану душу й вириває душу грішника. Ця версія вплітається в контекст загальних уявлень народу про побутового чорта і виразно вказує на зв'язок природи скарбника з домашнім чортом, послугами якого користується господар.
Інший варіант трактування образу скарбника зв'язаний з повір'ями про закопані гроші та закляті скарби, яким присвячений широкий цикл народних демонологічних уявлень українців. Закопані скарби наділялися незвичайними, надприродними властивостями. Такі гроші, за народною уявою, поділялися на чисті й нечисті. До перших належали ті, що закопувалися людьми під час складних житейських колізій (війни, напади, пограбування). На Гуцульщині, зокрема, до чистих зараховували скарби опришків, оскільки ці гроші були відібрані у багатіїв. До нечистих ті, що від нечистої сили. Ці останні знаходилися під охороною злих сил, про них мовилося, «що їх чорт присів». Численні легенди, перекази, билички про закопані гроші ще донедавна широко побутували в усіх регіонах України. Основним їх сюжетним мотивом є оповідь про здатність закопаних скарбів горіти.
Вірили, що раз на сім літ, до «Вшестя», закопані скарби пересушуються і горять (при цьому золото горить червоним вогнем, срібло — білим, а мідь — синім). Вважалося, що ті гроші, що горять уночі, охороняє скарбник (нечистий), узяти їх неможливо, бо вони закляті (прокляті). Отже, закляті скарби, за українською міфологічною традицією, це ті із закопаних скарбів, що їх наявність пов'язувалася із діяльністю духів-демонів. Поширеним було уявлення, ніби колишній власник таких грошей, закопуючи їх, заповідав подумки їх комусь, тобто заклинав. Взяти такі закляті гроші зможе лише той, кому вони призначалися. Коли ж їх захоче викопати стороння людина, то гроші ці перетворяться на черепки або вугілля.
Серед згаданих демонологічних уявлень були й сюжети про перетворення заклятих скарбів у гадюк, жаб тощо. В українських віруваннях про закляті скарби наявний мотив їх зв'язку з нечистими силами. Часто трапляються сюжети, за якими скарбник — нечистий (чорт) відкриває такий скарб тому, хто запродасть або відпише йому свою душу.
Із незвичайними, надприродними властивостями грошей пов'язане також повір'я про зачаровану монету — інклюз («інклюзник», «анклюз», «монклюз»). За традиційними віруваннями та уявленнями українців, ця монета мала властивість притягувати інші монети і збагачувати свого господаря завдяки тому, що нею керував злий дух. Його, як і домовика, можна було виховати собі зі «зноска». Цей дух служить господареві за життя, а по смерті — забирає його душу.
Упир
До повір'їв, пов'язаних з іншими категоріями померлих, відноситься і повір'я про упиря — найдавніше уособлення зловорожих сил. Згідно з віруваннями, це — покійник, що після смерті виходить з могили, щоб шкодити людині (висмоктувати з неї кров). Як дух упир міг з'являтися у різному вигляді (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити по селу пішки або їздити на коні і «витинати» людей. Подекуди вірили, що упир може навіть накликати «мор». Здатність «ходити після смерті» упир має нібито завдяки присутності в ньому двох душ, одна з яких не покидає тіла і після смерті. Вважалося, що упирі бувають родимі і «роблені» (зачаровані). Родимі відрізняються тим, що мають хвостяка. «Робленим» упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині вірили, що упирем ставав самовбивця. Розпізнавати упиря буцімто можна було по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті — по свіжому, червоному обличчю. Побутувало повір'я, що, окрім мертвого, в кожному селі був і живий упир, який нібито захищав село від першого. Щоб убезпечитися від упиря, кидали в його могилу жменю маку, закопували на могилі осикового кілка (подекуди рекомендувалося осиковим кілком пробити покійника). Упир — це уособлення страху віруючого населення перед померлими чарівниками. Хоч українські варіанти цих вірувань виразно позначені місцевими особливостями, самі повір'я мають широкі аналогії і в інших народів.
Чарівник
За уявою нашого народу, як і інших слов'ян, це категорія осіб, наділених надприродними властивостями, здатністю впливати на явища зовнішнього світу, на долю інших. Чарівники здебільшого трактувалися як люди, що користувалися послугами нечистої сили. Вважалося, що на відміну від інших непростих, незвичайних людей (знахарів, градівників), що діяли від Бога (на добро), чарівники зналися з нечистими і чинили шкоду. Чарівник (чаклун) міг насилати хворобу, обертати людей у тварин (найчастіше у вовка), шкодити врожаю. Поширеним було повір'я, ніби чарівники вміли робити магічні «заломи» колосся («закрутки завивати» на житній ниві з метою спричинити неврожайність). Вважалося, що чіпати заломи не можна, бо це зашкодить людині (спаралізує). У таких випадках радилося звернутися до чарівника чи ворожки, які могли зняти те закляття з ниви.
У деяких районах України чарівників («перемітників») ототожнювали із знахарями, ворожбитами, відьмами, мальфарами, вживаючи цю назву для загального визначення людей, наділених надприродними властивостями чи обізнаних з таємницями природи
Чорт (біс, люципер, диявол, дідько, сатана, ірод, юда, щезби, скаменюшник, осинавець, злий та ін.) — один з найпопулярніших демонічних персонажів, що уособлював зловорожу людині сутність.
Пізніший фольклорний образ чорта формувався на основі язичницьких уявлень та під впливом біблійно-містичного і середньовічно-фантастичного сатанизму і заступив, на думку дослідників, своїх погансько-язичницьких попередників (Чорнобога), що втілювали злу сутність. За українськими апокрифічними легендами та оповідями, чорт бере участь у творенні світу і виступає антиподом Бога. В цих легендах виразно фіксується дуалістична ідея про спільну участь в акті творення матеріального світу добрих і злих сил.
В українській фольклорній традиції домінуючим мотивом концепції чорта як узагальненого втілення зла є риси побутового характеру. Демонологічні оповіді українців водночас наділяють чорта зооморфними та антропоморфними ознаками. Змальовувався він як чорнявий чоловік (як «коминар»), з гачкуватим довгим носом та чорними очима. Одягнений як іноземець (коротка куртка чи фрак, капелюх, вузькі панталони). Проте, траплялось, мав і суто звірині прикмети — хвіст, козлячі роги, свиняче рило чи собачу морду, курячі чи козлячі лапи, лиличі крила тощо. Важлива його властивість — здатність прибирати найрізноманітнішого вигляду: людей, звірів, предметів. Найчастіше чорт перекидається у знайомого кума, вояка, вівцю, пса, кота, півня, ропуху, мишу. Живуть чорти, за народними повір'ями, у глибоких проваллях, млинах, бузині, порожніх будівлях, на перехресті доріг.
Зловорожі щодо людини функції чорта проявлялися по-різному. Він міг насилати хворобу, викрадати і зводити дівчат, підміняти нехрещених людських дітей на свої «відміни», спокушати людей і «купувати» людські душі тощо. Значного поширення набули повір'я про можливість придбати чи «вивести» собі чорта. Проте неодмінною умовою при цьому було укладення з нечистим угоди про закладання людської душі.
Зафіксована літературними джерелами чортівська ієрархія по суті втратила своє значення. Численні місцеві назви нечистої сили часто не фіксують різниці між поодинокими злими духами, а лише виступають своєрідними іменами-евфемізмами, що вживаються населенням, щоб уникнути слова чорт (через страх накликати біду на себе). Найдійовішим оберегом від чорта, за народними уявленнями, є хрест, молитва, «священні» речі, «магічне» коло. Понад усе чорт боїться громових стріл святого Іллі, який під час грози нібито вбиває ними нечистих. У контексті загальних уявлень про побутового чорта виступають і поширені трактування його взаємин з людиною, за якими чорт постає не в могутньо-трагічному образі люцифера чи Демона, а в комічному простакуватому вигляді
Чугайстер (лісовий чоловік) — фантастичний образ української демонології. Виступає у фольклорних оповідях у невиразному окресленні: у вигляді високого, «лісового чоловіка», зодягнутого в білий одяг. Змальовували його як звичайного чоловіка, шкіра якого покрита довгим волоссям. Своїм поводженням і виглядом він нагадує лісовика, лісуна. Хоча, за побутуючими версіями, чугайстер — це заклятий чаклунами чоловік, якому «пороблено». Найбільш поширеним цей образ був на Гуцульщині. За повір'ями тих країв, чугайстер ловить лісових нявок і поїдає їх. Проте до людей чугайстер нібито ставиться доброзичливо, поспілкувавшись з ними при зустрічі, він відпускає їх, не завдавши шкоди. Образ чугайстера — це оригінальний персонаж демонології українців, пов'язаний з давніми анімістичними та антропоморфічними поглядами на сили і явища природи, з вірою у чародійство і перевертнів.
Вій — міфологічна істота, зображувана в антропоморфному образі старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі і густі вії, що тягнуться аж до землі. У народних переказах відомий під назвою «шолудивий Буняк». Погляд його згубний для людей: вбиває кожного, на кого погляне; від нього ж, за народним повір'ям, «западають» міста з будинками під землю, а на їх місці утворюються озера або провалля. Людей рятує лише те, що він нікого не бачить крізь свої густі вії і брови.
Як вважають дослідники, нерідко прообразом ворожих міфологічних істот ставали чужоземні вороги доісторичної епохи, що залишали у народній пам'яті смутний, гнітючий і важкий образ. В окремих сюжетах (про Буньо — татарського ватага) вловлюються мотиви, які могли послужити виникненню у народній уяві такої зловорожої істоти.
Слушною видається думка, що з міфологічними оповідями про вія тісно пов'язане повір'я про «недобрі очі» і «зурочення», від яких буцім усе гине й руйнується.
